Виховувався в сім’ї, де обожнювали українське слово, проте здобував освіту в ліцеях Кіцманя і Чернівців, де не навчали рідною мовою. Восени 1934 року в чернівецькому дитячому журналі «Українська ластівка» з’явилася його перша публікація «Розкажу тобі казку».
Восени
1939 року вступив до університету, проте вже через кілька місяців був
відрахований через неспроможність заплатити за навчання. Щоб не опинитися у
румунському війську, Михайло перейшов румуно-радянський кордон, аби продовжити
навчання в одному з радянських університетів. Натомість він потрапив до
в'язниці. З 1940 року відбув 6 років
ув'язнення в гулагівських таборах та на заслані на берегах Печори.
Там
він оволодів медичними навичками, познайомився з інтелігентними людьми, зібрав
власну бібліотеку з півсотні книг, серед яких були твори Тараса Шевченка, Лесі
Українки, Павла Тичини. У 1946 р. Івасюк повернувся до Кіцманя. Викладав у
місцевій десятирічці й сільськогосподарському технікумі. Водночас
опановував французьку філологію у
Чернівецькому університеті.
Прозові
твори Михайла Івасюка почали виходити у 1950-х роках. Спочатку публікував нариси та замальовки на сторінках місцевих
газет, а 1957 року – в альманасі «Радянська Буковина» вийшов скорочений варіант
повісті «Чуєш, брате мій…». Невдовзі з цієї повісті виріс виданий 1960 року в
Києві роман «Червоні троянди», за який Івасюка прийняли до Спілки письменників
(1962). Наступні його прозові книжки – збірка оповідань «Відламана галузка»
(1963), повісті «Двобій» (1967) та «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок»
(1975-1977) і «Серце не камінь» (1978). Усі вони, як і «Червоні троянди», були
звернуті до життя Північної Буковини 1930-х – початку 1940-х років.
У
1964 році Михайло Івасюк розпочинає викладацьку роботу в Чернівецькому
університеті на кафедрі української літератури, де пропрацював потягом 23
років.
На
схилі віку письменник опублікував у журналі «Жовтень» (1988, №9-10) повість
«Монолог перед обличчям сина».
Внесок
Михайла Івасюка до літературно-мистецької скарбниці відзначено Літературною
премією імені Дмитра Загула (1992) та Літературно-мистецькою премією імені
Сидора Воробкевича (1993).
Немає коментарів:
Дописати коментар