Жуль Ренар
…Час справді не
гає часу. І не проходить безслідно. З часом змінюється багато чого. Час
жорстоко нищить усе матеріальне, тлінне.
Але ми, люди, маємо зробити все, щоб час не знищив пам’ять про тих, хто ходив по нашій землі, хто прикрашав її і
трудився на ній. Хто захищав її. Хто
дочасно пішов у землю. І, на жаль, часто
не у свою, рідну, а десь далеко і не по своїй волі…
Наближається
річниця трагічної дати для нашого села – 80 років масової депортації наших
односельчан на каторжні заслання. Почалися ці депортації у березні 1941року,
пік їх припав на червень 1941р., коли жінок з дітьми відправили до Казахстану,
молодих жінок до Сибіру, а чоловіків до
Устьвимлагу Комі АРСР Російської Федерації. Ще одна хвиля депортації сталася у
серпні 1944-го, коли багатьох чоловіків з Вовчинця забрали у так звану «трудову армію» на
відбудову Біломор-Балтійського каналу.
Після зняття грифу «секретно» з багатьох матеріалів КДБ ми маємо досить літератури, де описуються події того страшного часу. Використовуємо її. Мої активні читачі та помічники у підготовці заходів емоційно сприймають матеріали цієї теми. Та все ж, здається, що це було «десь», що це було з «кимось». Ми ознайомилися з першою книгою «Реабілітовані історією. Чернівецька область», де наведено 145 прізвищ вовчинецьких людей, які зазнали репресій. Це були знайомі нам прізвища, та уже невідомі люди. На жаль… Тому ми з читачами бібліотеки відправилися до Старововчинецького краєзнавчого музейного комплексу, де завершено реекспозицію залу «Жертви тоталітарного сталінського режиму».
Цей зал справді наповнений болем і горем. Сотні фото наших односельчан. Зберігаються записані спогади свідків та учасників тих подій. Кожен куточок цієї зали було детально продумано. Це тьмяне світло, яке проникає через вікно залу – це мрія про повернення додому. На жаль, їхня надія обмежувалася гратами на вікнах та колючим дротом.
Це дуже масштабна кропітка робота. У
ході пошукових робіт гуртківці освоюють
і використовують різні методи досліджень. З роботи учнів видно, що її
виконання вчить їх працювати з науковою літературою, бібліографуванням,
умінню аналізувати й критично оцінювати прочитане, виділяти найважливіше, проводити опитування. І щоб краще зрозуміти,
відчути те лихоліття, учні перевтілюються в образи односельчан того часу,
відтворюють події тих часів.
Великою цінністю проведеної роботи є те, що всі ці
матеріали можуть розповісти усім бажаючим про
ті страшні часи. А читати спогади свідків без сліз неможливо.
Особливо великої вдячності заслуговують директор
музейного комплексу на громадських засадах Вінтоник Ольга Георгіївна та
керівник гуртка «Юні екскурсоводи-музеєзнавці» Глибоцького ЦТКСЕУМ Гищук Лідія
Петрівна. Вони доклали максимум зусиль, щоб відтворити ті страшні часи, які
пережили наші предки.
На жаль, у вітчизняній історії було багато трагічних сторінок. Але те пекельне полум’я загартувало українську націю. Ми згадуємо минуле, щоб не допустити чогось подібного в майбутньому.
ВідповістиВидалитиНаш музей – історія жива.
У куточку селянської хатини із завішаним віконцем двоє дівчат 19-20 років і хлопчик 14 років. Чути стукіт у вікно. Діти насторожилися. Ще стукіт і голос: «Аглає, Аглає, утвори двері!» Діти перезираються, першіптуються: «Хто це кличе маму?» З-за вікна знову голос: «Аглає, Веронько, пустіть до хати!» Старша дочка боязко підходить до віконця, легенько піднімає кутик хустки, якою завішане вікно і злякано відстрибує: «Там хтось страшний, у шинелі!» Знову стукіт і голос: «Веронько, Вілько, Петрусю, пустіть до хати, це я, ваш тато!» Діти переглядаються. Петрик кидається до дверей, злякано: «Може, татко наш вернувся?!» Відчиняє. До хати тяжко заходить, майже заповзає чоловік у шинелі, зимовій шапці, важко опускається на стільчик: «Діточки, нарешті я дома…» Діти злякано дивляться на чоловіка: «Таточку! Татку, що з вами?!» Він оглядається по хаті: «Діти мої! А де мама?» Дівчата переглядаються, опускають очі… Хлопчик починає плакати: «Татку, нема нашої мами, вона померла…» Чоловік руками хапається за голову, гойдається у боки: «Аглає, Аглає, як ти нас лишила?!» Старша дочка розповідає: «Прийшли із сіліради і казали, шоби мама дала кобилу і хлопця у Фальків, ліс тралювати…» Чоловік: «Та наша кобила Петруся б'є ногами! Вона би його убила!» Друга дочка: « Та й мама їм так казала. Казала: «Кобилу беріт, а хлопця – не дам!» А вони забрали маму до сіліради. Мама вернуласи аж під вечір, дуже плакала. Заслабла. Зо два тижні полежіла. А коло Богородиці і померла… » Чоловік: «Господи! Як Ти це допустив?! Сироти ви мої, сироти! А як я маю сказати тітці Марії і Тодосії, що їх Петра теж нема?! Я цими руками приклав його камінями, аби звірина кістки не порозкігала. Він мене просив це зробити, коли видів, шо уже умирає…Дьордюшко маленький теж сиротинка, без тата буде… Ой, Боже, Боже!.. »
Так повернувся з «карлафінської» мій дідусь, Чорней Єремій Петрович. А всі решта – теж реальні, не вигадані персонажі – мій тато (Петрусь), мої дві тітки (Веронька, ВІлька), моя бабуся Аглая, дядько Дьордюш, тітка Марія…
Це наша гірка історія. З реальними людьми і незміненими іменами. А навіщо їх змінювати?.. А наш музей справді жива історія. Історія багатьох реальних людей. Ви їх впізнаєте обов'язково. Приходьте, переконаєтеся…