Жуль Ренар
…Час справді не
гає часу. І не проходить безслідно. З часом змінюється багато чого. Час
жорстоко нищить усе матеріальне, тлінне.
Але ми, люди, маємо зробити все, щоб час не знищив пам’ять про тих, хто ходив по нашій землі, хто прикрашав її і
трудився на ній. Хто захищав її. Хто
дочасно пішов у землю. І, на жаль, часто
не у свою, рідну, а десь далеко і не по своїй волі…
Наближається
річниця трагічної дати для нашого села – 80 років масової депортації наших
односельчан на каторжні заслання. Почалися ці депортації у березні 1941року,
пік їх припав на червень 1941р., коли жінок з дітьми відправили до Казахстану,
молодих жінок до Сибіру, а чоловіків до
Устьвимлагу Комі АРСР Російської Федерації. Ще одна хвиля депортації сталася у
серпні 1944-го, коли багатьох чоловіків з Вовчинця забрали у так звану «трудову армію» на
відбудову Біломор-Балтійського каналу.
Після зняття грифу «секретно» з багатьох матеріалів КДБ ми маємо досить літератури, де описуються події того страшного часу. Використовуємо її. Мої активні читачі та помічники у підготовці заходів емоційно сприймають матеріали цієї теми. Та все ж, здається, що це було «десь», що це було з «кимось». Ми ознайомилися з першою книгою «Реабілітовані історією. Чернівецька область», де наведено 145 прізвищ вовчинецьких людей, які зазнали репресій. Це були знайомі нам прізвища, та уже невідомі люди. На жаль… Тому ми з читачами бібліотеки відправилися до Старововчинецького краєзнавчого музейного комплексу, де завершено реекспозицію залу «Жертви тоталітарного сталінського режиму».
Цей зал справді наповнений болем і горем. Сотні фото наших односельчан. Зберігаються записані спогади свідків та учасників тих подій. Кожен куточок цієї зали було детально продумано. Це тьмяне світло, яке проникає через вікно залу – це мрія про повернення додому. На жаль, їхня надія обмежувалася гратами на вікнах та колючим дротом.
Це дуже масштабна кропітка робота. У
ході пошукових робіт гуртківці освоюють
і використовують різні методи досліджень. З роботи учнів видно, що її
виконання вчить їх працювати з науковою літературою, бібліографуванням,
умінню аналізувати й критично оцінювати прочитане, виділяти найважливіше, проводити опитування. І щоб краще зрозуміти,
відчути те лихоліття, учні перевтілюються в образи односельчан того часу,
відтворюють події тих часів.
Великою цінністю проведеної роботи є те, що всі ці
матеріали можуть розповісти усім бажаючим про
ті страшні часи. А читати спогади свідків без сліз неможливо.
Особливо великої вдячності заслуговують директор
музейного комплексу на громадських засадах Вінтоник Ольга Георгіївна та
керівник гуртка «Юні екскурсоводи-музеєзнавці» Глибоцького ЦТКСЕУМ Гищук Лідія
Петрівна. Вони доклали максимум зусиль, щоб відтворити ті страшні часи, які
пережили наші предки.
На жаль, у вітчизняній історії було багато трагічних сторінок. Але те пекельне полум’я загартувало українську націю. Ми згадуємо минуле, щоб не допустити чогось подібного в майбутньому.
