75 років болю в урочищі Варниця

… Мовчання в лісі. Та таке болюче!

Лиш безголосо там хрести кричать.

І плачуть сосни. Не забудьте, люди!

Забуті сльози всіх нас спопелять.

                                      Родіка Зегря

Урочище Варниця, що поблизу села Біла Криниця — місцина неабиякої краси. Режисери могли б знімати тут фільми, а художники — писати пейзажі. Проте, Варниця відома нам, передусім, як одна з найтрагічніших сторінок в історії Буковини. Саме тут, на початку сорокових років минулого століття, „доблесні” радянські військові розстріляли наших земляків, які хотіли „вирватись” з лап тоталітарного режиму. Мирним людям, які прагнули жити вільно, безжалісні сталінські кати винесли смертельний вирок на місці, без суду та слідства.

У березні 1941 р. в селах Глибоцького та Сторожинецького районів Чернівецької області, що розташовані вздовж річки Сірет, невідомі особи агітували мешканців йти в Румунію, заявляючи, що нібито 1 квітня буде відкритий кордон та всі бажаючі зможуть безперешкодно перейти його. Люди повірили, сформувалася колона з кількох тисяч осіб, серед яких були і молодь, і літні люди. Величезна колона рухалася з церковними хрестами та хоругвами, оскільки люди сподівалися, що у хрести стріляти не будуть. 
        1 квітня колона направилася до Глибоцького райвиконкому, щоб отримати дозвіл для перетину кордону. Через гучномовці людей попереджали про те, що кордон закритий і пропускати їх через нього ніхто не буде, проте застережень ніхто не слухав. Величезна колона рухалася з церковними хрестами та хоругвами, бо по хрестах, мовляв, ніхто не стрілятиме.
       Коли підійшли до урочища Варниця, їх зустріли військовики-прикордонники. Стріляли у всіх без розбору. Очевидці трагедії розповідають, що розстріляні тіла просто присипали землею, як це робили німці в Бабиному Яру. Й не всі були вбитими. Можна було спостерігати, як ґрунт «здіймався» од порухів ще живих людей. Однак вони так і залишились заживо похованими.

У результаті спровокованого розстрілу загинули ні в чому не винні мирні люди, серед яких були і діти. Точну кількість жертв не встановлено досі. Ні родичів, ні близьких до того місця большевики просто не підпускали. Лишень за кілька років по тому на їхніх кістках висадили смереки. До 1991 року совєти трагедію замовчували. Дуже довго про це мовчали навіть очевидці. Тепер уже відомо, що страх перед радянською владою та сталінським режимом у ті далекі часи підштовхнув буковинців до перетину кордону. Серед тих, хто піддався на провокацію агітаторів, були і румуни, і українці.

1 квітня 1991 року, в день 50-річчя цих трагічних подій, вперше за роки радянської влади на Буковині відкрито заговорили про те, що відбулося.

На місці розстрілу, що знаходиться за два кілометри від лінії сучасного україно-румунського кордону, встановили пам’ятний знак загиблим. Зараз там стоїть пам'ятник і капличка. 1 квітня щороку тут відправляють панахиду, у якій беруть участь представники Генерального консульства Румунії в Чернівцях, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, керівники румунських національно-культурних товариств, місцеві мешканці, родичі загиблих із сусідньої Румунії.

 Цього року спливає 75 років з дня кривавої розправи.

Ця трагедія, яку можна було попередити, увійшла в нашу історію чорною сторінкою. Але ми повинні завжди пам’ятати про це, аби більше не повторювати помилок, щоб ніколи не проливалася безвинна кров, не обривалося людське життя, дароване кожному Богом.